Вождь Сіетл (1786- 1866) Історична довідка Вождь Сіетл (chief Seattle) (1786- 1866). Вождь індіанців Сукваміш, Дуваміш і союзник саліш-мовних племен. Народився біля сучасного Сіетла, міста, яке названо на його честь. Промова вождя Сіетла, яку зроблено на племенних зборах 9 січня 1855 року, була відправлена Ісааку Стівенсу (Isaac Stevens), першому губернатору нових територій штату Вашинґтон у відповідь на пропозицію президента Франкліна Пірса (Franclin Pierce) купити індіанські землі на північному заході і забезпечити резервацію для народу Сіетл та інших племен. По тому Сіетл підписав Поїнт-Еліотську угоду (Point Elliott Treaty) навесні 1855 року; спалахнула війна, але кінець кінцем більшість його людей оселилася на землях резервації. Існують чотири різних редакції промови. Тут наводяться дві із них. [Джерела: The Enlightened Mind/ An Antology of Sacred Prose/ Edited by Stephen Mitchell.— NY: Harper Perennial, 1991.—Р.214; Funk & Wagnalls Standard Reference Encyclopædia, 1963.— Vol. 21.— P. 7896- 7897].

Презідент із Вашинґтону посилає слово, що він бажає купити нашу землю. Але як можна купити чи продати небо? землю? Цей намір дивний для нас. Якщо ми не володіємо свіжістю повітря, блискотінням води, тоді як можемо ми купити їх?
Кожна частина цієї землі священна для мого народу. Кожна сяюча соснова голка, кожен вкритий піском берег, кожна імла в темних лісах, кожен луг, кожна галаслива комаха. Всі святі у пам'яті та переживаннях мого народу.
Ми так само знаємо сік, який рухається всередені дерев, як знаємо кров, що тече по венах наших. Ми— частина землі, а вона— частина нас. Духмяні квітонькі— сестри наші. Ведмідь, олень, великий орел— вони брати наші.
Гребені гір, соки лугів, тепло поні і людина—всі належать до єдиної родини.
Блискуча вода, що тече у струмочках і річках, не є лише водою, вона кров предків наших. Якщо ми продамо вам землю, пам'ятайте, що вона священна. Оманне віддзеркалення у чистих водах озера розповідає про події і спогади в житті мого народу. Шепіт води— то голос батька мого батька.
Ріки брати нам. Вони втомовують спрагу нашу. Вони несуть каное і годують дітей наших. Отже ви маєте дати річкам ласку, на яку тільки до брата свого здатні ви.
Якщо ми продамо вам нашу землю, пам'ятайте, що повітря— наш скарб, бо повітря розділяє дух свій з будь-яким життям, яке воно підтримує. Вітер, який дав нашому прадіду його перший вдих, також вбирає і його останній подих. Вітер дає також дітям нашим дух життя. Чи вчитемете ви дітей ваших того, чого ми вчили наших дітей? Що земля— мати наша. Що те, що відбувається із землею, трапляється з усіма синами землі.
Ми знаємо: земля не належить людині, людина належить землі. Усі речі пов'язані, як і кров, яка з'єднує усіх нас. Людина не плете павутиння життя, вона лише єдина нитка у ньому. Хоча б що людина робила цьому павутинню, вона робить це собі.
Єдине, що ми знаємо— наш бог є також вашим богом. Земля— скарб для нього і шкодити землі— це виказати зневагу її творцю.
Ваша доля— таємниця для нас. Що трапиться, коли вб'ють останнього буйвола? Приручать диких коней? Що буде, коли таємничі куточки лісу стануть важкі від запаху багатьох людей, а вид стиглих пагорбів буде зіпсовано мовлячими дротами? Де будуть хащі? ЗНИКНУТЬ! А що означає розпрощатися з хутким поні і полюванням? Кінець життя і початок виживання.
Коли остання червона людина зникне разом із своєю дикою природою, а пам'ять про неї стане лише тінню хмарини, яка пливе крізь прерію, чи лишаться тоді ці береги і ліси? Чи залишиться дух мого народу?
Ми любимо цю землю, як немовля любить биття серця матері. Отже, якщо ми продамо вам нашу землю, любіть її так само, як ми закохані в неї. Дбайте про неї, як ми донині піклувалися про неї. Збережіть в пам'яті спомин про таку землю, якою ви отримаєте її. Збережіть землю для усіх дітей і любіть її, як Бог любить усіх нас.
Як ми є частиною землі, так само і ви частка землі. Ця земля— скарб для нас. Вона скарб також і для вас. Єдине, що ми знаємо: існує лише один Бог. Немає людини, будь це червона чи біла людина, яка могла б бути осторонь. Ми, кінець кінцем, є братами.

[Джерело: Campbell Joseph The Power of Myth/ With Bill Moyers.— NY, L, Toronto, Sydney, Auckland: Anchor Books Doubleday.— Pp. 42- 43].

Брати! Небо над нами жалувало предків наших спокон віку. Нам воно бачиться незмінним, але воно може змінитися. Сьогодні ясне воно. Завтра воно може затягнутися хмарами.
Мої слова подібні до зірок. Вони незмінні. На те, що каже Сіетл, великий вождь Вашинґтон^* може настільки само розраховувати, як наші білі брати можуть розраховувати на зміну пір року.
Син Вождя Білих^* каже, що його батько передає нам слова приязності і доброї волі. Чемно з його боку, оскільки ми знаємо, що натомість мало нашої приязності треба йому. Його людей багато, немов трави, яка вкриває рівнини. Моїх людей мало, немов дерев, розкиданих буревієм по пасовищах.
Великий— і, сподіваюсь, люб'язний— Вождь Білих передав нам, що він хоче купити нашу землю. Тоді він буде достатньо нас оберігати^*, так що ми житимемо затишно. Це здається великодушним, оскільки червона людина не має більше прав, потребуючи поваги. Це може і мудро, оскільки нам не потрібна більше велика країна. Колись мій народ покрив цю землю, як води повені, що їх несе вітер крізь осипані черепашками оболоні. Але ті часи минули, а з ними майже забулася і велич племен.
Але я не оплакуватиму зникнення мого народу. Ажніяк не звинувачую я білих братів у тому, що вони спричинили це. Певно нас також треба почасти винуватити. Коли наша молодь роздратовується чимось хибним— дійсним чи вигаданим— вони спотворюють свої обличчя чорною фарбою. Тоді їх серця потворні і чорні. Вони тверді і їхня жорстокість не знає меж. А наші старі не можуть їх втримати.
Віритимемо, що між червоною людиною і її білими братами ніколи більше не вестимуться війни. Ми мусили б усе втратити і нічого не здобути. Молоді помста бачиться зиском, навіть коли вони втрачають своє життя. Але старі, хто стоїть позаду у часи війни, матері, які можуть втратити синів— їм краще знати.
Наш великий отець Вашинґтон— він має бути тепер батьком нашим, як і вашим, з часів, коли король Ґеорґ^* подвинув свої кордони на північ^*— наш великий і люб'язний отець передає нам слово через сина свого, який безперечно великий вождь поміж своїх людей, що він захистить нас, якщо ми зробимо те, чого він хоче. Його хоробрі солдати будуть міцною стіною моєму народові, а його великі воєнні кораблі заповнять наші затоки. Тоді наші давні вороги на півночі— Гайда і Цімшианці— більше не лякатимуть наших жінок і старих. Потім стане він отцем нашим, а ми дітьми його.
Але як це може взагалі бути? Ваш Бог любить ваших людей і ненавидить моїх. Він обіймає сильною рукою білу людину і веде її за ручку, немов батько веде маленького хлопчика. Він робить ваш народ дедалі сильнішим. Скоро сповнять собою вони всю землю. Але мій народ подібний до відливу, ми ніколи не повернимося. Ні, бог білої людини не може любити своїх червоних дітей, бо тоді захистив би він їх. Тепер ми сироти. Немає нікого, хто міг би допомогти нам.
Отож, як ми можемо бути братами? Як ваш батько може бути нашим батьком і дати нам достаток, і надсилати мрії про майбутню велич? Бог ваш упереджений. Він прийшов до білої людини. Ніколи ми не бачили його, навіть ніколи не чули голосу його. Він дав закони білій людині, але він жодного слова не сказав своїм червоним дітям, безліч яких колись сповнила цю землю, немов зірки, які заполонили небо.
Ні, ми дві окремі раси і мусимо лишатися відокремлені. Між нами мало спільного.
Прах предків наших священний для нас. Їхні могили— святі місця. Але ви скитальці, ви залишили могили предків ваших позаду і вам усе одно.
Ваша релігія написана на кам´яних скрижалях залізним пальцем роздратованого Бога, так щоб ви не забули її. Червона людина ніколи б не змогла зрозуміти чи запам'ятати її. Наша релігія— це шляхи пращурів, сни наших старих людей, надіслані Великим Духом і видіння наших вождів. І вона записана в серцях народу мого.
Ваші мерці забувають вас і країну, де вони народились, лише-но вони вийдуть із могили і йдуть між зірок. Вони швидко забувають і ніколи не повертаються. Наші мертві ніколи не забувають цю прекрасну землю. Вона мати їм. Вони завжди люблять і пам'ятають її річки, її великі гори, її долини. Вони тужать за живими, які також самотні і які тужать за мертвими. А їх духи часто повертаються, щоб повидати і втішити нас.
Ні, день та ніч не можуть жити разом.
Червона людина завжди відступатиме під наступом білої людини, як туман на косогорах біжить від вранішнього сонця.
Отже, ваша пропозиція видається справедливою, і я думаю мій народ прийме її і піде до резервації, яку ви йому запропоновуєте. Ми житимемо окремо і в мирі. Слова Великого Білого Вождя як слова природи, що мовить моєму народові із великої темряви— темряви, яка збирається навколо нас, як нічний туман, котрий посувається з моря на сушу.
Мале значення має, де ми проведемо останок днів наших. Їх лишилося небагато. Темна буде індіанська ніч! Жодної яскравої зірки не сяє на її небосхилі. Вітер сумує. Доля схопила червону людину. Куди б не пішла вона, вона чутиме усе ближчі кроки знищувача і готуватиметься до смерті, немов поранена лань, яка чує кроки мисливця.
Ще кілька місяців минеться на небі, ще кілька зим— і ніхто з дітей великих племен, які колись жили на цій широкій землі, або блукають тепер маленькими громадами по лісах, не залишаться оплакувати могили людей, таких само сильних і сповнених надії як ви.
Але чому мушу я оплакувати зникнення мого народу? Племена складаються із людей, нічого більше. Люди приходять і щезають, як хвилі морські. Сльоза, молитва Духу Великому, поховальний спів— і вони зникли з наших тужніх очей навіки. Навіть біла людина, Бог якої ходив і розмовляв і нею як друг із другом, не може звільнитися від загальної долі.
Зрештою ми можемо бути братами. Побачимо.
Ми розглянемо вашу пропозицію. Коли ми вирішемо, дамо вам знати. Якщо ми її приймемо, я тут і зараз ставлю таку умову: ніколи не буде заперечено наше право відвідувати будь-коли могили наших предків і друзів.
Кожна частинка цієї землі священна для мого народу. Кожен пагорб, кожна долина, кожен поруб у лісі, кожне дерево— святі у пам´яті і переживаннях мого народу. Навіть ті мовчазні камені на узбережжі волають подіями і спогадами в житті мого народу. Земля під вашими ногами відкликається ніжніше на наші кроки, чим на ваші, бо вона— прах пращурів наших. Наші босі ноги відчувають родинно-близький доторк. Ця земля сповнена життями нашого роду.
Молоді люди, матері і дівчата, Mалесенькі діти, які колись жили і були щасливі тут, ще і досі люблять ці самотні місця. А увечорі ліси темні, бо там присутня смерть. Коли остання червона людина зникне з цієї землі, а пам´ять про неї буде лише розповіддю серед білих, ці береги ще і тоді будуть заповнені мертвими народу мого. І коли діти ваших дітей вважатимуть, що вони самі одні у полі, лісі, крамницях, дорогах чи тиші лісочків, вони не будуть одні. Немає в цій країні місця, де людина може бути сама. Уночі, коли вулиці ваших селищ і міст стихають, і ви думаєте, що вони пусті, вони сповнені духами, які колись їх заповнили, і які дотепер іще люблять ці місця. Біла людина ніколи не лишиться самотня.
Отже, нехай вона буде справедлива і поводиться добре з моїм народом. Мертві також мають силу.

[Джерело: The Enlightened Mind/ An Antology of Sacred Prose/ Edited by Stephen Mitchell.— NY: Harper Perennial, 1991.— 226 р.— Рр. 173-177: Adapted by William Arrowsmith from the Victorian English version of Dr. Henry A. Smith? Which was published in the Seattle Star in October 29, 1887].

Переклади © Юрій Калмиков. року 2000-го від Р. Ж.