МИСТЕЦЬКЕ ЗОБРАЖЕННЯ І СИМВОЛИ
Отже, сформулюємо як методологічний імператив, щоб до дослідження старинної філософії і релігії не підходити, не нав'язувати, і не накидувати понять і уявлень із іншої доби, а зокрема наше вузьке уявлення про те, як то примітивно думали оці старовинні філософи чи творці релігій. Саме тут вузькість учених, що вони не годні визволитися, хоч би тільки для цілей кращого зрозуміння чогось їм невідомого, від закорінених уявлень пізнішої доби чи сучасності. Але вернімося до самого досліду.
Ми бачили в попередньому розділі, як віщун-митець зображує «Найвищість» — «Всеобіймаючість» — «Всеприсутність» — «Всевидючість» — «Небесність» та інші Атрибути Свантевита через символізм його чотириголовості. Побачимо, що таке характеристичне зображення многоголовості статуй дається прослідити на інших теренах Європи, приписуваних кельтійцям, а також на терені... Індії, де триголовість Найвищого Божества — Брагми, чи Вішну станеться класичною, загальноприйнятою формою зображення Єдності у трьох аспектах чи особах.
Якже виразити «Святість» засобами мистецького символізму, коли вже прийнято загальним стилем зображення Божеств як чоловікоподібних статуй, а їх атрибути як частини тіла, чи предмети людського вжитку, чи людського світу. Чотирирукі зображення Божеств в Індії тримають звичайно у своїх долонях виразно окреслені символи їх Влади чи Божественної Дії. В розвитку символіки, деякі з них наберуть виразно абстрактного вигляду і форми, як от — Тризуб чи розвинена пізніше із нього Ваджра Індри. Яким символом виразити «Святість»... Від непам'ятних часів уявлення про Божественне Натхнення, Радість чи Потугу Чину були поєднані із культом напою, що став теж головним предметом жертви через розлиття. І так у культі арійської віри в Індії став відігравати величезну ролю саме культ Соми, — міцного Божественного Напою, який символізував Космічне Натхнення, власне Святість у нашому визначенні.
Жертва Соми сталася одною із найбільше розвинених жертв через розлиття, — т. зв. «лібації», — а приносили її головно найулюбленішому і найпопулярнішому Богові-Героєві — Індрі, Громовержцеві, і Володареві над Богами, хоч не був він найвищим Божеством. Ціла дев'ята книга РІҐВЄДИ присвячена культові Соми, — напою Космічного Натхнення і Божественної та Героїчної Потуги.
Очевидно, субстанція такого напитку змінювалася із зоною та із розвитком традиційного виробу такого напою. Наші терени славилися здавендавна виробом меду, сиченого, питного, ферментованого, а також «алу» або «олу», що відповідає англійському слову «але» у теперішній вимові «ейль», себто рід густого пива. Саме ж «пиво» не вимагає пояснень, бо воно очевидно походить від слова «пити».
Від непам'ятних часів спроваджували в Україну, а отже і в Прибалтику «вино». В нашому описі ужиє Саксонець слова «вино», хоч зовсім можливо, що це був рід паленого меду. Можливо, тим більше що почуємо рівночасно, що головний предмет описуваної жертви буде величезного розміру округлий хліб, — себто по нашому «коловай» чи «коровай», «СПЕЧЕНИЙ НА МЕДУ».
Такий напиток пили у сивій давнині із рогу і саме цей сповнений вином чи медом ріг буде символізувати в мистецькому зображенні Божественне Натхнення чи саме «Святість».
Отже, головним символом, який зображує головний Атрибут Свантевита буде в аналізованому нами зображенні РІГ ІЗ МЕДОМ.
Такий РІГ ІЗ МЕДОМ відігравав теж велику ролю в цілому протослов'янському культі, як про це свідчить нагробне зображення напевно слов'янського походження надмогильної гранітної плити, на якій зуявлена живого розміру людська постать, а саме — старший віком мужчина, який притискає до грудей величезного розміру РІГ. Опис цього пам'ятника подає Шухгардт у своїй археологічно-дослідницькій праці п. з. «Аркона, Ретра, Вінета», (1926) на ст. 23...
Таких і подібних знахідок є багато і їх помилково уважали деякі вчені як зображення самого Свантевита, але ж вони виразно одноголові і усе пов'язані із могилою.
Не буде для нас трудно пояснити це зображення. Душа померлого іде до Найвищого Неба, до місця, де всі його хоробрі предки перебувають і там заживає СВЯТОСТІ НЕБЕС, символічно зображеної у вигляді величезного рога, очевидно із медом чи вином. На цих Божественних Левадах Божественний МЕД, буде скріплювати його вічне натхнення і святість, як стан блаженності душі героя по смерти. Рабів, — як довідуємося із віри лицарів Святослава, — до цього Вирію Прапредків там не пускали. Грудка землі, якою затуляв герой свою смертельну рану була там його найкращим і єдиним свідоцтвом наших прабатьківських чеснот.
Інші символи Свантевита чи цілої його Святині є самозрозумілими саме як символи і не вимагають окремих міркувань на самому вступі. Це буде величезний Меч, як Символ Боротьби і Найвищої Влади, а далі прекрасний запряг коня і сам ЖИВИЙ БІЛИЙ КІНЬ, символ білого світу небес.
І врешті...
І це найвеличніше у святині і цілому культі... Буде там триста найкращих, вибраних лицарів, яких життя присвячене Службі і Славі Свантевита. Нас уже не зачудує, що всі вони будуть на білих конях.
Чи це дійсність чи мітологія...
Ми вже готові, щоб критично і аналітично читати основний, документальний текст нашого досліду, а саме книги: Саксо Ґрамматікус: Ґеста Данорум*, Лібер ХІІІ. Нашу лектуру доводиться, однак почати від критичної дискусії про автентичність свідчень Саксонця.
Саксо Ґраматікус, абож Саксонець Письменний, був данським поетом та істориком із родини дружинників у службі князя Вальдемараса Першого. Жив він в рр. 1150 — 1206. Увійшов у службу архиєпископа Абсальона і, очевидно, мусив набути для цієї служби усіх конечних знань із опануванням латини тодішньої “кляси” і стилю.
Сам був поетичної вдачі і мав живе заінтересування старовиною, а зокрема історією князів і воєн свого народу. Пише історія, що із спонуки цього архиєпископа він почав писати свою історію 1185 р. Може “спонука” архиєпископа — це тільки виправдання і повага для його власних заінтересувань. Цього не знаємо напевно, але знаємо напевно, що його заінтересування історією є жваві і щирі.
Події, про які буде мова, відбувалися в році 1168 і саме архиєпископ відігравав важливу роль в боротьбі за опанування острова Ругії і знищення святині Свантевита у твердині Аркони. Мусимо пам’ятати, що це був час, у якому архиєпископи відігравали більш активну і безпосередню ролю в політичному житті, ніж сьогодні. У поході, про який буде мова, архиєпископ Абсальон відігравав ролю головнокомандувача і був автором головного бойового пляну облоги твердині Аркони.
(...) Мабуть із цієї хроніки, а зокрема жвавости її опису постала думка написати цілу історії Данії. Її з доручення чи спонуки почав Саксонець від панування перших християнських князів Данії, а саме — від Свейна 1076 р. Зовсім подібно як у наших хроніках. Але є й основна ріжниця, а саме — пізніше автор доповнив її всіма зібраними відомостями, переказами чи традиціями дохристиянської доби із можливо повним використанням ісландсько-скандинавських саґ, і таким чином постав його монументальний твір “Історія Данії” п. з. оригіналу “Ґеста Данорум”.
Очевидно, важко вимагати історичної докладності від тих частин його історії, які він міг основувати тільки на традиції, залишках хронік чи головне на сагах, себто поетичних творах, що були рівночасно героїчними і мітологічними епопеями півночі. Але саме в тій частині збереглася велика скарбниця леґенд чи героїчних саґ, від яких починається історія кожного народу. Подібні елементи вплетені, як відомо, і в нашу хроніку, але в дуже незначній мірі, наслідком чого пропала ціла наша історія дохристиянської доби. (...)
Якщо йдеться про вужчий предмет досліду, а саме — відомості про внутрішній устрій держави Ругії, опис святині Свантевита, його статуї, як теж статуй інших Божеств в інших містах цього острова, то тут ми у дуже щасливому становищі.
А саме: німецький учений Шухгардт, згаданий вже вище, провів археологічні досліди й розкопки, докладно слідкуючи за описом Саксонця.
І тут саме виявилася уся докладність і правдивість опису даного Саксонцем у його “Історії”.
Отже, маємо перед собою опис подій, як теж твердині Аркони і святині Свантевита, потверджений археологічними розкопками із докладністю, яка зовсім задовільно документує правдивість опису Саксонця. До цих розкопків трудно буде підкопатися якому небудь песимістичному чи ворожому критикові.
Ми не маємо найменшого сумніву, що ані Абсальон, ані Саксонець не мали ніякої симпатії, а тим менше повного зрозуміння звичаїв чи релігійних вірувань венедських слов'ян острова Ругії. Що більше, похід чи наїзд відбувся з виразною метою - остаточне знищення цього важливого осередку автохтонної та ориґінальної віри цієї слов'янської держави.
Тому тут можливі викривлення чи знецінення «поганської віри», але ж, з іншого боку, лицарське походження і поетична вдача разом з інтересом до старовинності мусила у великій мірі рівноважити ворожість наставників автора, головно архиєпископа Абсальона до подій і змісту старовинної віри Ругіянців. Тут слід відмітити те, що не всі князі вже християнізованої Данії були прозелітами. Про одного з них читаємо, що він вислав величезний дар Свантевитові в Ругії, за що не похвалили його християнські єпископи.Отже, дивним дивом спостереження Саксонця не позбавлені деякої симпатії для старої віри, а зокрема для лицарської оборони твердині Аркони, лицарі якої, як побачимо, воліли смерть у полум'ї пожеж, аніж неволю у ворожій до їх віри Данії. Це все разом творить його опис гідним наукової уваги і докладної критичної аналізи.
Хочу в цій частині праці відмітити одну подробицю опису, на оборону мого твердження про окрему спостережливість до деяких звичаїв, із яких описом мусів стрінутися наш автор.
В описі Богослужіння перед святинею Свантевита Найвищий Священик культу бере в руки величезних розмірів колач, спечений на меді, і ставить його поміж собою та громадою вірних, звер-таючися до них із запитанням, чи вони бачать його, себто — чи бачать його постать поза величезним людського розміру колачем. Якщо громада відповість, що його бачить, тоді він скаже:
— Щоб на другий рік не бачили!
І тут автор додає своє пояснення, що ніяк він не бажає ані собі, ані їм смерти, але, що колач, або «коловай» був на другий рік ще більший. А був цей колач виразом їх добрих жнив, їхнього добростану. Отже, Найвищий Жрець бажав їм у такий парадоксальний із відтінком веселого парадоксу ще кращого добростану, ще більшого плодозбору, ще більшого «коловаю».
І тут стрічаємося з важливим фактом потвердження правдивості такого обряду, — потвердження не менше важного як самі розкопки Шухгардта.
Бо саме такий зворот, таке благословення, чи докладно таку відповідь маємо стверджену і в українському фольклорі, як старовинний, добре закріплений обряд, перед початком священної вечері на Різдво. Тут голова роду, поставивши КОЛЯДУ на стіл дає родині те саме питання і дослівно ту саму відповідь. Це ж добре відомий факт українським етнографам.
А отже, такий традиційний елемент обряду записує Саксонець як елемент Богослуження в 1168 році!!! Ані наші прапредки не вчилися свого обряду із «Історії» Саксонця, друкованої у 16-ому сторіччі, ані Саксонець не студіював цих обрядів у далекій Україні чи в Карпатах.
Але обряд подібний! І записані Саксонцем слова є слово в слово подібні до тих, які ще й досі зустрічаються в обрядах початку 20-го століття. Несподівано для нас маємо тут точне датування обряду як всенароднього обряду Великого Всенародного Єднання.
Бо згідно з описом Саксонця цей Священний Коловай ділили відтак між цілим народом і це було всенароднім причастям. Нам відомо з обрядів, що такого Коловаю не вільно було різати ножем, його ламали руками!
Стоїмо перед безсумнівним твердим доказом старовинності українських обрядів. Отже, довгий є шлях від острова Ругії до Чорноморських Степів, чи від Карпат до Радогощу.
Це доказ не тільки сивої старовини наших обрядів у світанково ранній добі історії людства, але куди важливіший доказ прапервісної релігійно-обрядової єдності цілого простору слов'янського розселення від Балканського півострову до... острова Ругії на північно-західніх теренах слов'янського розселення. Звичайно, із плином часу поодинокі народи розвинули ще й свої власні обряди чи звичаї, але розвинули їх на ґрунті прапервісної спільноти, у якій були вже зазначені основні концепції Найвищого Божества та основні релігійно-обрядові звичаї та богослуження.
Сьогодні ми збираємо їхні залишки. Шукаємо їх у розсіяних свідченнях тих, що вогнем і мечем нищили нашу націю і нашу прабатьківську віру.
Шукаємо їх, у розкопках чужинців, що не дбали про закріплення чи збереження якоюсь надбудовою досліджуваного об'єкту навіть за правилами археології. Шукаємо їх під землею.
Шукаємо їх в останках звичаїв і обрядів, у піснях чи переказах слов'янських і балтійських народів, як загубленого чи знищеного скарбу нашої душі.