САКСОНЕЦЬ ПИСЬМЕННИЙ ПРО
НАПАД
НА
ДЕРЖАВУ РУГІЇ ТА ЗНИЩЕННЯ СВЯТИНІ СВІТОВИДА*
Князь (данський Вальдемарс Перший) напав на Ругію в ріжних місцях та,.. вирішив здобувати Аркону облогою. Ця (твердиня Аркони) розташована була високо на вершку узгір’я. Від сходу, полудня й півночі була вона захищена, не штучно збудованими, а природними укріпленнями,.. ніяка стріла вистрілена навіть із стрільної машини не могла досягнути його (узгір’я) вершка. Із тих, вище названих сторін світу, була ця твердиня боронена морем, що омивало хвилями його підніжжя, тоді як від заходу була вона оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, нижня частина якого була із землі, а вища з дерева, перемішаного з глиною.
У північному кінці цієї твердині був багатий на воду живець, до якого вела укріплена для мешканців міста дорога. Коли князь Еріх під час попередньої облоги перерізав доступ до цього джерела обложеним мешканцям міста, то завдав їм більше шкоди від спраги, як від сили зброї.
В середині городу була рівна площа, на якій видніла збудована з дерева святиня, прекрасної роботи. Була вона у високій пошані не тільки завдяки величності її вигляду і прикрас, але завдяки святості поміщеної в ній статуї Божества. Зовнішня сторона будови була вся прикрашена дбайливо виконаними різьбами, розмальованими грубо й незручно, які уявляли собою різні зображення.
Як вхід до неї (святині) вели тільки одні і єдині двері. Сама священна статуя була окружена подвійними рядами заслон. Зовнішніми заслонами були самі стіни, вивершені багряною банею, а внутрішніми заслонами були величні звисаючі килими, прикріплені так, що творили немов стіну довкруги чотирьох стовпів. Обидві ці заслони сполучував тільки спільний дах і дуже мало дерев’яних споруд.
У святині стояла велика статуя, яка своєю велечиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця статуя. Вона мала чотири голови і чотири шиї, із яких дві були спрямовані вперед а дві назад, а кожна із голів зверталася своїм лицем одна направо, а друга наліво.
Вуса їх (себто цих голів) були попідтинані, а волосся підстрижене так, немов би митець бажав наслідувати звичаї і спосіб підстригання голови Ругіянців.
У правій руці тримав (зображений статуєю Бог) ріг, мистецьки вирізьблений із ріжнородних металів. Цей ріг щорічно наповнював аж по береги священик, що керував їхніми обрядами, який із кількости самого напитку (залишеного в розі) предвиджував багатство плодозборів найближчого року. Ліва рука була зігнена луком і спочивала на бедрі. Його шата досягала долішньої частини уд, які вирізьблені із ріжного дерева сполучувалися так невидним сплетом із колінами, що місце споєння частин можна було доглянути тільки зблизька і то після докладного приглянення. Його ноги, як здавалося, доторкалися землі, а їхні підставки були глибоко вкопані в неї.
Поруч видніла упряж коня і сідло статуї, як теж символи Божества. Подив для них збільшував надзвичайної величини меч, піхву і рукоять якого, крім прекрасної різьби мистецького виконання, звеличували ще зовнішні прикраси із срібла.
Урочистий культ цієї статуї відбувався за ось таким обрядом:
Раз у році після плодозборів збиралися громадяни цілого острова перед святинею статуї, убивали жертовні тварини і влаштовували для слави їхньої віри урочисту трапезу. Священик цього Божества, який, усупереч загальному звичаєві цієї країни, відзначався довгою бородою і волоссям, уже попереднього дня перед святом, увійшовши у святилище, куди тільки йому самому лицювало увіходити, найдбайливіше прочищав статую, уживаючи щіточок і дбаючи при тому, щоб у святині навіть не видихувати, і тому для вдихання повітря й видихання виходив він за двері, щоб присутність Бога не була занапащена людським диханням.
На другий день, коли зібрався народ перед дверима святині, виймав він (найвищий священик) ріг-чашу із рук статуї і пильно дививсь, чи і наскільки напій у ній зменшився, що вказувало б на недостатки у майбутньому році. Помітивши це, він радив людям зберігати ощадно на майбутнє зібране жниво. Коли ж він бачив, що звичайна кількість напою в чаші не зменшилася, тоді передбачав він час рясного плодозбору. Таким чином із тих ворожебних знаків він наказував їм уживати зібрані плоди чи то ощадніше, чи то щедріше. Відтак виливав він старе вино під ноги статуї як проливну жертву і наново наповнював порожню чашу. Відтак немов припиваючи віддав він чашу зображенню Божества і в торжественних словах промови просив він для себе і для цілої країни всього добра, а для її громадян нових багатств і перемог.
Після цього прикладав він ріг до своїх губ і випивав вино одним духом, наповнював його удруге і вкладав у правицю статуї. Далі продовжував жертву у вигляді округлого медівника такої величини, що він (медівник) майже рівнявся висоті людини.
Далі священик ставив цей медівник між собою і народом і питався, звертаючися до народу, чи вони можуть його побачити. Коли вони відповіли, що бачать його, тоді він бажав їм, щоб на другий рік його із-за калача не бачили. У той спосіб він не бажав своєї чи свого народу смерти, але росту й збільшення майбутніх жнив. Далі він поздоровляв присутню громаду в ім’я Божества і закликав їх до дальшого почитання Бога пильними обрядами жертви, обіцяючи їм як нагороду рясні плоди землі, як також перемогу на землі і на морі. Після цих обрядів решту дня присвячували вони розкішній і пребагатій трапезі, при чому самі жертовні дари споживали вони як пир і насолоду для піднебіння, заспокоюючи свою непоміркованість. Недотримання поміркованости уважалося зовсім пристойним, а поміркованість — незгідною із звичаєм.
Щорічно складав кожний, чи чоловік чи жінка, монету як дар культу цієї статуї. Йому належала теж третя частина зброї і здобичі, так немовби вони були здобуті під його проводом та опікою.
Цьому Божеству приналежало триста добірних коней і стільки ж озброєних лицарів, а вся їхня здобич чи то у війні чи промислом здобута підлягала опіці жерців, які із тих здобутків веліли виконувати ріжні емблеми чи прикраси святині та складали їх у сховищах святині, де крім великої кількости грошей зберігалися теж численні багряні тканини наднищені часом. Тут можна було бачити теж величезну кількість вотивних дарів, принесених як побожні обітниці всіми тими, що бажали добродійства.
Ця статуя збирала данину із цілої Слов’янщини. Сусідні князі постачали дари на честь святині.
Між іншими, також князь Данії Свенус для з’єднання ласки цього Божества дарував у його честь величну і дорогу чашу, ставлячи вище почитання інородної віри від домашньої, і за це нещасне жертвування поплативсь він горлом. Це Божество мало теж інші святині у численних місцях, якими управляли священики меншої гідности і влади.
Крім цього Божеству належав білий Кінь. Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином. Тільки священик мав право його годувати чи запрягати, щоб через часте його вживання це Божественне сотворення не втрачало свого значення.
На цьому коні вирушав у бій Свантевит, — бо такою була назва цієї статуї, — проти ворогів своїх святощів, як вони вірили. Головний доказ для цього вбачали вони в тому, що ранком, хоч кінь стояв уночі у стайні, то мимо цього бував часто вкритий потом і густою піною, так немов би вернувся із довгої їзди, пробігши простори великих доріг.
Цього коня використовували у передбаченні майбутнього. Коли сподівалися війни проти якоїсь країни, тоді служба святині застромлювала перед нею списи у три ряди. У кожному ряді були два списи зложені навскоси, устромлені вістрям у землю. Відступи між рядами були однакові. Коли треба було підняти війну, тоді священик, відправивши торжественні молитви провадив цього коня в упряжі через ряди списів Коли кінь переступив їх наперед правою ногою, то це було прихильним знаком. Коли ж навпаки, кінь хочби один раз підняв ліву ногу раніше за праву, тоді треба було змінити план війни. Так само морська виправа вважалася небезпечною, якщо не побачили тричі, раз-по-раз, доброго кроку коня. Також, задумуючи інші справи, брали поради про її успіхи вже із першої зустрічі з конем. Якщо знаки були прихильні, вони хутко відправлялися в дорогу, якщо ж недобрі, вони верталися й залишалися дома.
Також було їм відоме використання дощечок (в оригіналі — “сортес”, що може означати також табличку з написом, як їх уживали для ворожіння римляни. Слово “також” вказує, що цей римський звичай був відомий Саксонцеві). Три такі таблички з дерева, з одного боку білі, а з другого чорні, були вкинені в середину ворожільного заглиблення. Білі означали вдачу, а чорні невдачу.
Але навіть жінки не були виключені від того роду знання. Вони сідали близько вогню і, не рахуючи, ані не надумуючися, рисували лінії на попелі. Коли їх число було паристе, то це вважалося знаком надійним, а коли непаристе, тоді впевняли, що це знак зловісний.
Отже, це була та твердиня, що її укріплення прагнув князь (Данії) розруйнувати неменше як їх релігію. Він уважав, що разом із її знищенням зможе він вирвати із корінням у цілій Ругії її поганські культи. Він не сумнівався, що так довго, як довго стояла ця статуя (Свантевита), легше є знищити їхні укріплення, ніж їхню поганську віру.
Він вирішив отже, щоб приспішити це розруйнування, заготовити величезну скількість дерева із сусідніх лісів для будови машин при облозі, хоч довелося йому при тому перемучити все військо...”
Тут мусимо розпрощатися з дослідним перекладом тексту Саксонця, бо далі вже йде довший опис самих воєнних дій, які не мають такого основного значення для наших дослідів. Доводиться їх тут далі переказувати у скороченні, що зупиниться на місцях більш помітних для нашого предмету.
Отже, почалася облога. Данці обсадили залогами також надбережжя навпроти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли арконці на мури і оборонні ворота городу ріжні знамена, між ними, відмічає Саксонець, священний прапор, який називався “Станіца”. На марґінесі манускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: “Стватира”. Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирішальних битвах, і тоді — як він каже, — усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам довірили арконці оборону своєго городу. Він відмічає також, що це знамено — “Станіца” — було в надзвичайній пошані, яка “майже рівнялася маєстатові всіх Богів”.
У вирішальному часі облоги Данцям удалося підкласти, розпалити і підсичувати заздалегідь приготованими матеріалами, вогонь під головною дерев’яною оборонною вежею над воротами твердині! Це вирішило про висліди облоги. Численні оборонці і громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, воліючи смерть аніж данську неволю.
Почалися бої уздовж цілого укріплення. Данський князь велів винести крісло перед своє шатро, щоб приглядатися битві. “Священне знам’я” згоріло у пожежі городу. На боці данців воювали теж “Померани” під проводом “Казимира” і “Богіслава”. Вони сподівалися нагороди у вигляді приділу землі за цю їхню участь в нищівному поході проти ругіянців. Але, як довідуємося із дальшого тексту, вони завелися у сподіваннях і почували себе обдуреними.
Після розгрому оборонців і програної битви князь данський подиктував їм умовини підданства, між ними на першому місці домагання видати йому статую Свантевита і всі скарби святині, та прийняти — разом із своїм рабством — “правдиву віру з усіма звичаями за взором данців”.
З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійшли до святині, щоб знищити статую. Це виявилося нелегке, і їм довелося зрубати статую в ногах так, що вона впала на сусідню стіну святині. На основі пляну розкопок святині слід думати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги ріжних диких звірів, дивної форми. Не подає докладно місця. Можна думати, що близько стін.
При тій нагоді відмічує автор ось яку “драматичну” подробицю свойого оповідання. Наводимо в перекладі:
“Було видно, як чорт у постаті чорного звіря втік із святині і щез із очей тих, що стояли довкруги”. Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую порубали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьому вогні свою їжу. Також цілу святиню “предали вогневі” — а “із дерева укріплень збудували церкву”.
“Так замінили вони знаряддя війни на мешкання миру!” — заявляє тріюмфально данський літописець.
Тут зауважимо, — хоч до коментарів ми ще не перейшли, — що треба було аж двісті років, щоб зґерманізувати Ругію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешканців і місць слов’янського звучання. Визволення від чорта і несення миру на світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від «поганства» і спацифікували Ругію. Але перейдімо до самого оповідання.
Після знищення Аркони і після уже перед тим доконаного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені городи були змушені здатися. Важливу роль при цьому відігравала дипломатія єпископа Абсальона. Ці події описані широко і в подробицях. Горе переможеним!
Піддався з черги город названий “Гарц” — за моїм здогадом, мабуть, перекручення назви “Градець” — себто менший город. Були там інші святині меншого розміру й значення. Літописець подає вже зовсім коротко описи статуй і назви Божеств. До цих його свідчень вернемо у дальших студіях.
ПриміткиТут скорочено цитується Саксо Ґрамматікус "Ґеста Данорум" розділи 14.39.1.5-- 14.39.34.5. Також подаємо ориґінальний текст цього уривку нашому сайті.