НАЙВИЩА СВЯТІСТЬ
(Студія про Свантевита)

НАЗВА БОГА

У наших дослідах про Свантевита із Аркони ми дійшли до місця, де можемо почати етимологічний дослід його назви, або власного імені Бога. Тут знову виявиться конечність методологічного розгляду самого питання назви Бога. Це виявиться конечним у нашій дискусії із деякими ученими.

“Бог не має імені власного” — навчав Сковорода. Проте поети, віщуни та натхненні мудреці називають Бога різними іменами.

І в нашу добу християни позначають у своїх молитвах різними визначеннями чи назвами Істоту, яку загальним іменем ми звикли називати “БОГ”. Кажуть: Всевишній, Предвічний, Всемогучий, Панбіг або Памбіг, Господь, Вседержитель, Цар Небесний, Отець і т. п. Це ті означення, що найбільше відомі у щоденному вжитку: синоніми, метафоричні визначення, описи, прикмети тощо. Якби хтось твердив, що кожна із тих назв означає якогось “окремого Бога”, то просто зробив би із себе дурня.

Коли ж сягнемо християнської теології і Біблії, тоді побачимо, що скрізь у цілій історії юдаїзму уже в самих писаннях стрічаємо різні особові назви юдо-християнського Божества: Елогім, Адонай, Шаддай, чи найбільше відоме із них “Єгова” або “Яхве”. Кожна із тих назв історично зумовлена, мала колись своє зрозуміле або таємне значення, постала на певному етапі чи була перейнята з історії цієї релігії. Із їх значенням чи вжитком пов’язані символічно-магічні доктрини чи спекулятивні роздумування метафізичного характеру. Цілі рухи в історії засновувалися на деяких містичних поясненнях цієї назви. Щобільше, слід виразно ствердити, що змінювалися в історії не тільки назви, але й саме розуміння Божества. Так, наприклад, назва Елогім є числом множини у старогебрейській граматиці (наприклад, як ґойґоїм). Однак на основі історичної тяглості даної віри всі учені приймають, що це різні історичні назви того самого Божества.

Одначе, цього самозрозумілого принципу ніхто з учених не пробував навіть застосовувати до дослідів старослов’янської релігії. Вони не завдали собі труду пошукати, чи, може, хоч деякі назви є тільки різними назвами чи визначеннями тієї самої Істоти, Метафізичної чи Божественної. Щоправда, знайдемо в цій вірі більше окремих розумінь чи персоніфікацій. Але рівночасно знайдемо там явище генотеїзму, себто ідентифікації окремих чи частинно окремих концепцій Божества із Найвищим чи Єдиним Божеством. Кажуть мудреці, якщо якою-небудь із тих назв називати чи кликати Бога, то він їх зрозуміє і почує. Отже, ці різні назви відносяться в інтернаціональному їх моменті до того самого уявлення про Найвищу Істоту чи Небесну Особу Божу. Це все відбувається ще на історичному рівні антропоморфізації наших уявлень про Найвищу Істоту.

Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму.

Маємо в християнізмі три особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев’ять хорів, духів, та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом.

Особове розрізнення було куди слабше і пливкіше у старовинних часах, коли віра була народною, а не догматичною.

Коли припустити, що є три Особи, як Вияв Божественности, то чому тільки три, або чому аж три?

Чому ж тоді не дозволити думки, що є Триголовий, Троян, Троїсте чи Трисвітле Сонце, коли ці генотеїстичні концепції шукали свого виразу і поєднання в концепції Трійці? Але ж не кожний генотеїзм і не на кожному етапі мусів шукати саме Трійці. Йому вистачило відчуття і зрозуміння, що кожне із його Божеств є Аспектом Найвищої Істоти, яка є дальша і менше зрозуміла для його людської уяви, ніж саме ближчі до нього Світлисті Істоти або Божества.

Подумаймо на хвилину, як працює думка сьогоднішнього християнина, коли він уживає різних означень для Єдиного Бога. Отже, коли кажемо Всевишній, то маємо на увазі саме старе розуміння Божества як Найвище Небо. На таке розуміння Божественности в історії старослов’янської віри я вказав і проаналізував у моїй праці п. з. “Найвище Світло”.

Коли кажемо Бог Предвічний або лише Предвічний, тоді маємо на увазі його часове існування, або, як ми кажемо, часовий аспект його Істоти, себто наше уявлення про безперервне у минулому, чи перед Вічністю існування, як ПРИЧИНУ ПРИЧИН у теології Сковороди.

Коли кажемо “Господь”, то маємо на увазі, що світ є його власністю, а він його володарем, владикою, який розподіляє і приділяє добро для нашого особистого вжитку. Не всі, що вимовляють сотні разів “Господи, помилуй!”, розуміють слово “Господь”. Воно звучало колись “ГОСПАТІ” і означало “ПАНА ЧЕРЕДИ КОРІВ”. Воно постало в часах, коли влада, володіння і добростан виражалися в багатстві череди корів на травистих пасовищах. “Господар” так і досьогодні означає в українській мові власника “господарства”, себто загороди, хати, поля і худоби. Це було дуже почесне слово. Отже, і Бог був таким найвищим господарем — уруґауяойті — себто володарем широких пасовищ для корів. (Порівняй мою працю “Назви рік Дунай, Дніпро і Дністер). Слово “ГОСПАТІ”, напевно, іранського мовного походження і відноситься до тієї престаровинної доби, коли постали назви “Дніпро” і “Бористен”.

Отже, у слові “Господь” маємо на увазі цей аспект Божества, цю його ВЛАДУ й ПАНУВАННЯ, силою якої він розподіляє і наділяє людей багатством і добростаном.

Коли англійці звертаються до Бога словом “Лорд”, то мають тут те саме уявлення, що й у слові “Гос-ПАТІ”, хоч більше модерне, як власника великих земель, саме цілої землі і рівночасно Володаря цих земель.

Коли кажемо “Отче наш”, то маємо на увазі наше ставлення до Бога як відношення дітей до Батька, поширене на ціле людство, чи живі істоти.

Отже, у кожному означенні відокремлюємо в думках якийсь окремий вид чи аспект, дію, функцію чи владу цієї Найвищої Істоти. Ми не кажемо, що яка-небудь із них вичерпує, або “всебічно пізнає” Бога. Ні, до цього ніхто із теологів не мав претензій. Усі ж догматики твердили, що наше пізнання Бога є недосконале і частинне.

Чим більше аспектів пізнання, тим воно багатше, тим більше всебічне наближення до більш повного — а все ж таки обмеженого, людського, — саме людського, — саме історично-розвоєвого, — уявлення про Найвищу Істоту.

Чому ж відмовляємо у праві такого думання нашим Прабатькам? Це ж саме їх учення, це ж саме їхня старовинна мудрість, яку засвоїло, а далі догматизувало християнство до форми вчення про Трійцю ОСІБ Божих — саме ОСІБ — а далі до цілої ієрархії Світлистих ангелів і духів. Тоді то, як бачимо, старовинні назви і розуміння Божеств заступили “святими”! В нашому дослідженні це буде Святий Вит, або ж Свантевит чи Санктус Вітус.

І потім, спираючись на це суто догматичне розрізнення Особи та Святих і Духів, будуть лаяти політеїзмом всі старі релігії, дарма, що це саме там виросло розуміння Божества у генотеїстичному розумінні. Скажуть “Багато Богів”, хоч наш нарід так і розуміє досьогодні Богами своїх святих як, наприклад, Святого Юрія. Він же був Богом і таким залишився.

Не дивуємося теологам, що мають монополію своєї влади. Але дивуємося ученим, та ще й дослідникам старовини, що вони застосували цю знецінювальну догму до дослідів і там, де є різна назва, шукали обов’язково різних Богів.

Як же вони розгнівалися б на твердження, що концепція Бога Духа, Бога Отця і Бога Сина є многобожжям або політеїзмом, бо в них, мовляв, СИН і БАТЬКО це ті самі види, але від споконвіку був усе той сам Син і Батько єдині і такі самі. Чому ж учені не скажуть або не дозволять припустити таке саме розуміння, коли мова про Сварожичів — а саме про них буде мова, — чи про Синів Одіті, хоч це саме Риґведа вчить найвиразніше, що “РІЗНО НАЗИВАЮТЬ ПОЕТИ І ВІЩУНИ ТЕ, ЩО Є ОДНЕ”.

А втім, мусимо мати на увазі популярний і теологічний рівень та вчення кожної релігії.

Для пересічного християнина є зовсім незрозумілі субтельні розрізнення: чи “Син” походить від Батька чи також від Духа, чи, навпаки, Дух походить від Батька чи також від Батька і Сина. А однак за це єдине слово “ФІЛІОКВЕ”, себто “і від Сина” велися найжорстокіші релігійні війни в історії людства. Витягалися мечі, посвячені володарям як, наприклад, Янові Казимирові, щоб воював схизматиків за це слово “ФІЛІОКВЕ”, себто “і від Сина ісходящого”. Горіли вогнища і пливли Дніпром дараби із повішеними козаками. Хто перерахує тих усіх мучеників і жертв боротьби за владу однієї чи другої чужої Україні церкви за Владу над Європою.

Треба було втілення Духа Нації у постать Сковороди, щоб навчити своїх козацьких синів, що це все словне суєвір’я, що не може Бог бажати, щоб “усі церемонії були вшиті на одну форму” (Сковорода: “Асхань”), що вся ця боротьба — це тільки “Зміїн Потоп”, який заливає землю своєю злобою і суєвір’ям.

Наші Прапредки пізнали Сварога, Космічне Світло, як найвище Божество чи Божественне Праначало Світу. Його Діючу Всепотугу, його творчий світоаспект, пізнали як СВІТЛО-СВЯ-тість, і назвали цю Істоту Сином Сварога, себто Сварожичем. Що поза своєю назвою “по Батькові” — себто патроніміконом — він буде мати інші назви та визначення, повинно бути самозрозуміло для вчених. І коли знайдемо під одним Божеством напис “Сварожич”, коли довідаємося, що називали Божество Свантевитом, тож зовсім не буде означати різних Богів і Божеств, так, як назва Петрович не тільки не заперечує, але вимагає імені власного “Володимир”. Коли ж Божество, а зокрема улюблене Божество, називали різними іншими іменами, — коли ж називали його різними іменами в різних часах в історії, коли далі зважимо існування місцевих відмін у назвах Божеств, тоді постулатом ученого буде завдання шукати можливих чи дійсних ідентифікацій, а не згори їх виключати або такий постулат зовсім іґнорувати.

Не знаємо напевно, скільки було Сварожичів, один чи більше, чи один мав більше назв, чи менше, чи були вони єдині у природі з їх Батьком Сварогом. Про ці всі теологічно-словні делінеації не журився віруючий, який усією силою істоти відчував дійсність Сварога і Сварожичів і знав, що вони такі самі із Світла, із Світла як Святості з усіх Божественних Потуг, видимих чи проявлених у природі і... його власній душі.

Чому ж відмовляти нашим Прабатькам права різними назвами, окресленнями і міфами називати те, що є одне, але ж напевно багатогранне і багатопроявне. Чи, кажучи мовою теологів, різними атрибутами наближатися до пізнання Всевічного чи Предвічного. Їхнє окреме бачення поодиноких аспектів чи Атрибутів Божественної Істоти, що вони в тих Діях, чи виявах Волі й Потуги Божественности вбачали часто окрему Істоту чи навіть Особу, себто Особу Божу. Чи будемо битися сьогодні за букву “і”?

Чи, може, знайдемо мудрість Прабатьків, що Пратворче Начало вбачали не тільки в тому, що є сьогодні звуженою істотою світла для фізики, але саме в метафізичній природі СВІТЛА як СВЯТОСТІ.

Тут усе буде від цього ДУХА. І Батько, і СИН (Сварожич), чи СИНИ, чи ПОТУГИ, ВЛАДИ, ТРОНИ, чи увесь обнятий і необнятий безмір Вселенної як прояв СВІТЛОСВЯТОСТІ, отже СИНА, отже Сварожича, якого наші Предки назвали Свантевитом. Але ж називали. Але ж називали його на просторах Слов’янщини іншими іменами як найвище Діюче Божество, бо Сварог зостався для них необіймальним людською думкою ДУХОМ СВІТЛА і БАТЬКОМ Вселенної, із її невидними небесами, де всі душі хоробрих перебувають.

Питання назви “Найвищого Божества” охоплює тут зміст як питання назви і слова. Так само, як питання, хто старший: Батько чи Син у християнській теології.

Але ж пропала вся глибінь розуміння цих справ нашими Прапредками! Тут слово! Саме назва, просліджена до її пракореня і празмісту, розкриває нам свої тайни.

З другого боку, ситуація не така трагічна, бо коли не збереглися (чи може збереглися тексти праслов’янські чи праукраїнські), то збереглися тексти братніх чи синівських вір Риґведи й Авести, і вони засвідчують саме всю глибінь і мудрість високо-теологічних концепцій старовинного часу. Наші лінґвістично-порівняльні досліди назовництва у сфері віри й релігії надто яскраво доказують спорідненість, а отже, і правильність критичних висновків із ділянки саме теологічних концепцій.

У цій методологічній частині наших дослідів звернемо ще увагу на елемент просторового поширення культу чи назви і рівночасно на його локальне забарвлення чи навіть локальні назви.

Для ясности про що йдеться, відкличуся знову до відомих прикладів із життя християнізму ще в сучасності, отже, наглядно стверджувальному вигляді.

Існує культ матері Божої в Люрді, у Фатимі, в Ірляндії, у якомусь селі, а також у Валії, у якомусь селі і т. д.

Існує культ Матері Божої як Королеви Польської Корони, зокрема в місцевості Ченстохова, де також відбуваються чудеса, і існує Культ Матері Божої Покрови, як Покрови українських військових частин чи видів війська.

Тут не досліджую історії цього культу і його пов’язання чи синкретизму із культом Великої Матері (Кибели) чи іншими подібними старовинними культами. Стверджую тільки, що те саме Божество, чи Свята Особа, може бути опікуном двох ворожих і непримиренних армій, як — польської і української, у боротьбі за державну суверенність України, яку Польща у своїй історії заперечувала.

У системі християнізму це культ особи святої із Палестини, що була матір’ю Ісуса з Назарету. Вона мала разом із тілом у стані “успення” бути перенесеною до неба. Бачимо, однак, якого сильного забарвлення набирає її культ у теренах. Це, звичайно, пояснюється переємством старшого культу саме Великої Матері, яку цей християнський культ витиснув, але не вчинив зайвим. Через перенесення уявлень та емоцій наступає своєрідний синкретизм. Такі явища можемо неодноразово спостерігати в історії релігій.

Хочу тут указати, що якби до історії християнізму залишилася така маленька обмаль, залишок джерел, як до староукраїнської віри, тоді були б зовсім неправильні висновки такі:

Оскільки сліди цього культу ми знайшли б у самій тільки Фатимі, ствердити, що тільки — підкреслюю — тільки там був цей культ, та що він був суто локального характеру. Або, що він був тільки у Фатимі і Люрді, але не було його в Ірландії, якби не залишилося слідів із того села, де цей культ є сьогодні. Такі висновки зовсім невиправдані. Ми можемо сказати щонайвище: не знаємо, або — немає джерел, але, напевно, щось було таке. І далі робити висновки із цього буцімто локального явища. Мовляв, цей культ створили... мешканці Люрду, бо він там засвідчений.

А однак, на кожному кроці роблять такі висновки дослідники старослов’янської віри. Щобільше, вони вимагають, щоб тільки — підкреслюю — тільки там говорити про даний культ, де він стверджений у скупих, аж надто скупих джерелах.

Можемо напевно ствердити, що культ Свантевита існував усюди там, де його заступив пізніший культ Свентого Вита, виразно створений Римом на те, щоб витиснути культ саме Свантевита як Божества. Цей культ Святого Вита легко ствердити як поширений на широких просторах Північної Слов’янщини, Чехії та Полудневої Слов’янщини. Але із цього не можна зробити висновку, що тільки там він існував. Тільки там заступила його культ римо-католицька церква і тільки там цей культ Свантого Вита залишив живі сліди, саме в двоєвірному християнізмі.

Але ж назви “Свентослав”, “Свентопулк”, “Свентомир” напевно дохристиянські і збереглися як імена князів саме дохристиянської доби. Отже, існувало дохристиянське поняття і слово “Свенто”. Між “СВЯТІСТЮ” як слово-істотою та “Святістю” як Богоназвою немає ніякої пропасти, але органічна ідейносвітоглядова єдність. Отже, це одна із назв, яких було більше, і це одна із назв, які збереглися на теренах, де існують про це свідчення. Але ми ані не годні викреслити цієї назви із інших теренів, а тим паче робити висновків про її чисто локальне значення чи походження, а ще гірше — локалізацію в часі. Мовляв, тільки в одинадцятому столітті, бо такі є свідчення ворожих нам німців.

Буває ще гірше. Назву РАДОГОСТА, чи РАДЕГОСТА стрічаємо тільки в одному джерелі. Тоді сказав учений Брюкнер, що це видумка, що такого Бога не було, і — тут наводжу його слова дослівно — що “він викинув цього Бога на смітник”. Он як було! Викинув Бога на смітник. Яка сила “доказовості” ученого!

Насправді — це назва Божества, яку ми стрічали в одному із наших засвідчених джерел. Це, можливо, локальна назва. Але ж дійсна назва дійсного Божества. Назва надто прозора, щоб її пояснювати. Він був РАДИЙ ГОСТЯМ, отже — РАДОГОЩ чи РАДОГОСТ. Знаємо з опису цього чужинця, що цілий город був радий гостям. Були там гості із далеких земель, як от Греція, і приймали там навіть, собі на горе, саксонів, які відплатили їм за гостинність знищенням. “Були гостям раді”, як кажуть в Україні. Отже, і їхній Бог мав теж як одну із назв Радогост. Звичайно не було такого окремого і відмінного від інших Бога. Але ж такі вони всі. Не відмінні від інших.

Білий Кінь і Меч — це не тільки атрибути Свантевита із Аркони. Ми ж читали вже ці свідчення. Отже, немає потреби викидати Бога на “смітник” тільки тому, що одна із його назв раз засвідчена. Крім того, що назву подібного типу стрічаємо пізніше, у “Слові”. Там “Мати Божа” є “ПИРОГОЩА”, себто вгощає “пиром”. Вона не тільки гостинна. Вона ще й цілим пиром угощає. Національна прикмета, національне уявлення про основи моралі перенесені на улюблене Божество. Це ж Божество несе усе добро і всі добрі прикмети людини у світ. Свантевит був Радогостем. Він мав напевно ще сто інших добрих прикмет Людини.

Жорстоко і дощенту винищили пам’ятники і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей і як це здійснювали християни під час ширення християнізму. А тепер кажуть нам учені: докажи, покажи, і тільки те, що покажеш, буде прийняте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і знищене дощенту!

Чи така “об’єктивна” наука свідомо служить цьому культуронищівному християнізмові, чи то ці учені, напоєні століттями зневаги і пересудів до святої віри наших Прапредків?

Що ж, докажемо існування того всього, що знищено. Але ви, “учені”, будете засоромлені з вашого нищівного скептицизму, як протинауки.

Насправді не вимагає доказу, що в старовині називали Богів чи Бога різними іменами! У мене на руках дешеві видання індуїзму. Маленькі книжечки, що звуться “Сагасранама” — себто “Тисяча назв”. Тисяча назв Сурії (Бога Сонця), “Тисяча назв Вішну”, “Тисяча назв Сіви”.

Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом, Свантевитом, Перуном, Дажбогом, Велесом, Хорсом, Родом чи тисячами інших,... людських назв і визначень.

Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого монотеїзму і вчення про Єдність (Адвайтавада).

“Різно називають Волхви те, що є Одне”.

 Paul Host: Die Sprachreste der Dravano-Polaben im Han noversschen, Leipzig, 1907.

J. Legowski і T. Lehr-Splawinski: Szczatki jezyka dawnych slowianskich mieszkancow wyspy Rugji, Slavia Occidentalis, 1922.

  Доводиться перейти з черги до розгляду другої частини назви “Сванте-вит”, а саме до слова “ВИТ”.

Мушу сказати, що тут ми на менше певному грунті не тому, щоб бракувало етимологічних пояснень слова „вит”, а радше тому, що тих можливих пояснень є забагато і трудно знайти якесь джерельне і безсумнівне пояснення і потвердження для одного із декількох можливих.

Із цих труднощів пробував вийти Ал. Брюкнер у своїй праці в польській мові п. з. “Мітологія слов’янська”. Він пропонував розуміти слово “вит”, як частинку закінчення типу “іт”, “ат”, “овіт”, як у прикметниках “хоро-вит-ий”, “слабо-витий”, “глупо-ват-ий”, чи “жовто-ват-ий” — і т. п. Справді існує такий вид суфіксів в індоєвропейських мовах, чого прикладом може бути санскритське слово “бгага-ват”, себто “Бого-вит-ий” (із суфіксами “ват” і “вант”).

Але ж трудно прийняти цю теорію тому, що існує ціла група імен власних, як “Віто-слав”, “Віто-мисл”, “Віто-віце”, „Вітораз”, „Вітород”. Деякі з тих назв стрічаємо якраз у наших джерелах. Неможливо, щоб ці назви постали із самого приростка так, як неможливе ім’я “енко-слав” чи “ський-слав”.

Слово „Вит” мусило мати повне значення іменника чи дієслівного кореня у функції іменника, як “Свято-мир”, “Дунай-пер”, “Бори-вой”, “Яро-плук”. Отже, “Яро-вит”, “Людовит”, “Яроплук”, “Ярослав” чи “Рує-вит”, “Мило-вит”, “Добро-вит” є того самого типу що й “Сванте-вит”. Вит — це повнозначне слово, а не закінченева частинка. Воно є іменником, або дієслівним коренем. Теорію Брюкнера мусимо здати до архіву.

Нерадо шукаю пояснення на грунті сучасних слов’янських мов, бо досвід моїх дослідів веде в глибоке протоіндоєвропейське минуле. Отже, усі ці імена, як Віто-слав, сьогодні для нас незрозумілі.

Проте, не годен я поминути слов’янського кореня „вит”, у значенні „вітати”. Але ж і це слово „вітати” мало інше значення чи відтінок у давнині. Ще Шевченко уживає це слово в значенні: перебувати високо вгорі, літати і бути у висотах, далі перебувати, а щолиш у новіших часах “вітати”, себто зустрічати привітом. Цей привіт “Вітай із нами” — означав у старовині, перебувай із нами”, “будь із нами у нашому домі”. Тут основне було значення “перебування”. В нашому випадку слово “ВИТ” означало б той, що перебуває і ширяє високо, отже у світі СВЯТОСТІ, також той, який бажав би, щоб ми із ним чи він із нами перебував разом. Також той, що перебуває у Святості. Отже, той сповнений і. живучий у світі Святості.

Значення зовсім підходить до всього, що ми навчилися про істоту Божества, а однак воно здається мені надто вже сучасним у мовному розумінні часу.

Шукаючи далі знаходжу слово в литовській мові “вит-іс” і наше “вит-езь” — “витязь” — у значенні “лицар, герой, переможець”, указувало б на якесь старинне слово, якого слідом було б слов’янське “Вить” — “віть” у значенні “воєнна здобич переможця”. Отже — Поборник, Переможець, Богатир, отже — Лицар-Володар. В нашому випадку це дало б цілий комплекс значень як ТОЙ, ЩО Є ВОЛОДАРЕМ СВЯТОСТІ, ТОЙ, ЩО ПЕРЕМАГАЄ СИЛОЮ СВЯТОСТІ, Бог ПЕРЕМОГИ СВЯТОСТІ як творчої і світотворчої потуги.

У текстах “Книтлінгасаґи” стрічаємо таке пояснення до Триглава, якого вважаємо іншим видом Свантевита:

Знам’я Бога символізувало його самого. Участь Бога в боротьбі даного народу стрічаємо часто майже в усіх старовинних текстах, хочби у „Второзаконії” Мойсея, численну скількість запевнень.

Пригадаймо собі надзвичайну роль “станіци”, себто прапору, на появу якого лицарі-оборонці Аркони мусили вийти із себе, довершувати найвищого героїзму із повним забуттям небезпеки свого життя. Бог був тоді із ними. Боротьба ішла на смерть чи життя.

Пригадаймо собі, що Свантевит часто воював проти своїх ворогів, себто сил Темноти, на Білому Коні, на чудово різьбленому сідлі, мав великий меч і боєвий виряд.

Отже, разом із його розумінням як Божество Святості іде його розуміння як Бога-Переможця над злом і темрявою, що зовсім відповідає розумінню святості як творчої і світотворчої сили і духової потуги.

Якщо вийти поза балто-слов’янський мовний терен, тоді знайдемо в санскриті старовинне слово “віті”. Його старовинність засвідчена хочби тим, що одне із його значень записане тільки лексикографами. Це слово означає: ВІТІ — (довге І) — Радість, Свято, Свято, як споживання святочних страв і напоїв, — далі. Світло, Сяйво, і навіть “Сонце”, а також “Вогонь Божества Вогню”. У множині це слово означає почитателів Вогню в усякій формі.

У зложеннях як Віті-радгас воно значить той, що дає радість.

Підкреслімо, що всі ці значення мають релігійний відтінок і знаходимо їх у священних текстах Риґведи, Айтарея-Брагманас та в Пуранах. Лексикографічне значення — це саме “Сонце”, очевидно, в метафоричному значенні.

У моїх дослідах я звик до того, що літургійно-релігійне чи магічно-жертовне значення старовинних слів знаходжу у... Риґведі. Це мабуть дає нам ключ, чи хочби одну можливість для семантичної інтерпретації слова СВАНТЕВИТ.

Це — Радість Святості, Вогонь Святості, це врешті Сонце Святості.

Можливі ще й інші корені, як „від” чи „вінд”, але ж дивно, що досі вони якісь близькі одне до одного у семантиці і пов’язанні.

Усі вони скріплюють значення Бога Святості як творчої. активної, переможної, життєдайної і радостедайної Сили і Свідомості Космічного Божества Святості, саме СВАНТЕВИТА.

На закінчення розділу про етимологію назви Свантевит для вірності усім існуючим джерелам відмітім ще дивну справу записів, які стрічаємо у тексті “Книтлінґасаґи”. Джерело:

Knytlingasaga Jomskivingasaga ok Knytlinga, Kaufman-nahofn, 1828, cap. 122, p. 384.

Стрічаємо там запис:

“SVANTAVIZ”.

Але рівнозначно подане там читання тів, яке звучить:

“ S V A R А V І Z “.

Стрічаємо там і назви інших Божеств, як от —

RINVIT, TURUPIDH, ok PURUVIT із різночитанням: PRUNVIT.

На перший погляд ці записи виглядають як зіпсовані або неточно записані зі слуху. А проте поява запису “Свантовіц” (із “зет” у кінці слова) не видається мені тільки самою помилкою. Зауважмо, що запис відрізнює інші закінчення, як Ринвіт, Пурувіт чи врешті важливе Прунвіт.

Назва СВАРАВІЦ напевно не є тільки помилкою, ані різнописанням. Автори запису мусили отже, чути дві назви для того самого Божества. І дві назви стрічаємо в наших текстах. Пам’ятаємо запис “ЗУАРАСІЦ” із хроніки Тітмара.

„Сварожич” — це назва по батькові. Із описів хроніки не маємо сумніву, що цей напис відноситься до Божества Свантевита. Для нас є очевидною різновидність його зображень. Чому це в недоґматичній релігії мали б бути всі зображення одного стилю.

Знаходимо тут ще додаткове потвердження, що Свантевит звався також Сварович, і тут можлива помилка в самому записі поодиноких буков, але не цілості слова: Свантавіц і Сваравіц.

Сварожич, отже, син Сварога. Але ж закінчення „вич” у м’якшеній західнослов’янській вимові, передана старонорвежським „віз”, могло теж відбивати різновидність назв по Батькові.

“Свантавіц” могло б бути таким самим чи подібним “патронімікон” як “Сварожич” і могло в народній етимології помішатися із “Свантевит” оскільки слово “вит” перестало бути зрозумілим. Поняттєве, себто семантично, не було тут ніякої трудності, оскільки, нам уже відомо, Свантевит був сином Сварога, а це те саме, що сином Святості як сутності Сварога.

Тут ми дійшли до моменту, коли лінґвістичні труднощі даються зрозуміти тільки у світлі генотеїзму. Пригадуємо собі наші міркування із розділу про назви Бога. В інтенціональному моменті свого значеневого спрямування до предмету визначення є те саме інтуїтивне поєднання різних, сказати б, “з’явищевих” появ Божества в одну різновидну сутність. Звідси БОГ і БОГ-СИН, БОГ і ВЕЛИКА МАТІР чи інші уявлення, якими виражене наше інтуїтивне прагнення обняти різновидність БОГОПОЯВИ одним метафізичним поняттям. Це був довгий процес пізнавання Божества, який надалі триває в історії, а якого слідами є... оці різні назви ВСЕПРОЯВНОГО БОГА.

Але ж це тільки дигресія. Сам предмет генотеїзму, як я писав у праці про Сварога, вимагає глибоких і дбайливих студій. Цей розділ подуманий як лінґвістичний і доводиться вернутися до лінгвістики.

Можемо ствердити, що й записи “ПУРУВІТ” і “ПРУНВІТ” є теж різновидностями подібних звучань. Коли приймемо, що в основі “ПР” є голосівкове “РИ” — “РУ”, то для германського вуха, яке не знає голосівкового “Р”, звучало найближче до “РУ”, і так воно насправді було.

Пригадаймо собі, що в українській мові, коли вже затратилася голосівковість (сонатичність) “Р”, появляється там коротке “у”, отже — Дні-пР — дає Дні-пру — із коротким “у”, яке далі теж скоротилося і затрималося, отже у висліді просто — ДНІПР — порівняй мою працю на цю тему. В інших слов’янських мовах, як і в українській мові, бачимо хитання: отже місцевість у Сербії, що звалася — ПРН-ЯВІР, звучить сьогодні ПРИН-ЯВІР, себто Перуновий явір. Але “прст” звучить “перст”. Отже, старий норвежець як на свій слух записав добре ПУРУВІТ чи ПРУНВІТ. Безсумнівно стрічаємо тут назву ПЕРУНА на Ругії. Нічого дивного. Громи це для ока і відчування наших предків, наймогутніший вид ВСЕПОТУГИ і ВСЕВЛАДИ БОГА. До цього предмету вернемо у студії про Перуна. Тут відмічаємо тільки матеріал для дослідів ствердженого мною генотеїзму, передчутого вже Костомаровим, у старослов’янській релігії.

Хочу однак ствердити, що синівство Свантевита від Прабатька Богів Сварога основую не на можливості народної етимології у згаданому записі “Книтлінґасаґи”, але на виразному ствердженні Тітмара про напис — саме напис — під статуєю Божества — Сварожича-Свантевита.

Можливість, що запис Книтлінґасади є патронімічною формою зовсім не виключає ствердження, що існувало слово чи корінь “BIT” — “ВІТІ” чи “ВІД” в старослов’янській прамові, як я вказував вище. Можу тут додатково вказати на виразно слов’янську назву „ВІТІ-МІР” у... Йорданіса, як готського князя. Слов’янська назва так мало відомого із свого етнічного складу племені „готів” нас зовсім і ніяк не здивує, так само як нас не дивує поява 5-тьох „ВАЛЬДЕМАРІВ” у золотій добі історії Данії, бо ж добре відомо, що всі вони були внуками і правнуками Володимира Великого.